Наші «рятівники» – з зірочками і свастиками

Опубликовано: 23.10.2018

У червні часто згадується цей місяць 1941 року, адже він приніс великі біди й на Радивилівщину. Одні з перших бомб Другої світової ще на початку вересня 1939 року впали й на територію нинішнього Радивилівського району (він тоді входив до складу Польщі): від осколків загинули люди в Опарипсах, Ситному… Однак справжній жах війни прийшов після 22 червня 1941-го. Неспроста 22 червня визначено як День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. Нині – це ще й жертви нової війни, нав’язаної Україні російськими націонал-фашистами і їхнім маніакальним фюрером. 

Про час Другої світової війни на Радивилівщині – ці спогади.

Пригнічені більшовицькими порядками, що були встановлені на Західній Україні після «вікопомного» 1939 року, селяни в моєму селі Опарипси біля Радивилова з деякою надією сприйняли прихід німців у 1941-му.

І треба справедливо сказати, що спочатку вони справили враження культурних і доволі чемних. Полонених червоноармійців не вбивали, відвозили на збірний пункт поблизу залізничного вокзалу в Радивилові. Звідти під поручництво їх можна було забрати на роботи в своє господарство.

Запам’яталася маніфестація в Бродах з нагоди проголошення у Львові Української держави. Зібралося до 30 чоловік. Приїхали й жителі Радивилова та довколишніх сіл. Виступали українські інтелектуали. Один промовець ризикнув зазначити, що і червоний ворог, і чорний ворог – для нашого народу однаковий ворог. Німецькі офіцери, які були на трибуні, – не розуміли, про що йдеться, а тому, як і всі, зустрічали виступи схвально.

У Радивилові з’явилися листівки, які повідомляли, що формується українська армія, шиється обмундирування із тканини, захопленої у більшовиків. Були й листівки про варварства сталінської влади.

Про масовий розстріл в’язнів у Дубенській тюрмі на мітингу в Радивилові розповів Антон Ґереґа, якому просто чудом вдалося вирватися із лап енкаведистів із п’ятикутними зірочками на кашкетах. Сотні людей, вину яких ніхто не довів, було страчено 24 і 25 червня 1941 року, напередодні втечі з міста комуністичного партійно-радянського активу.

Ґереґа вцілів через те, що ніч перед розстрілом провів у майстерні, де працював слюсарем. Почувши стрілянину, сховався. Вранці в приміщення зазирали кати, але в’язня не побачили.

Про розстріл розповідав і Петро Морозюк. Енкаведисти вривалися в камери серед ночі, вбивали сплячих. На Петра впало декілька чоловік, і це врятувало від загибелі, кулі потрапили тільки в ноги. Пізніше виповз із-під трупів, сяк-так перев’язав рани ганчір’ям, знайшов якісь сухарі. Кілька днів пролежав у камері, серед мертвих, поки його не знайшли люди – після приходу німців усіх страчених стали витягувати на подвір’я для упізнання рідними.

У перші дні війни багато розповідалося про садистські розправи над в’язнями, головним чином політичними, в Тернополі, Кременці, Дрогобичі, Львові… Все це зміцнило людей у переконанні, що більшовики, совєти – то нелюди, варвари.

А через місяць-другий почали докочуватися чутки, що й «визволителі» зі свастиками заарештовують українських активістів, декого розстрілюють, як і сталіністи, без суду та слідства.

Ось він, момент істини: чужинець ніколи не дбатиме про інтереси завойованої нації.

Активізувався прийом у ряди ОУН. Серед моїх перших доручень – роз’яснювати, щоб населення не здавало податків на німецьку армію, щоб молодь не давала згоди їхати па роботу в Німеччину. В організації також були Петро Волянюк, брати Степан і Петро Михалюки, Володимир Корсунь, нам допомагали симпатики.

Згодом, як і багато моїх ровесників, вступив в Українську повстанську армію, був призначений в адміністративний відділ підрайону Радивилів -Лев’ятин – Опарипси – Сестрятин – Бугаївка, відповідав за постачання продуктів, доводилося виконувати і пропагандистські завдання.

Відбулися сутички повстанців із німцями та мадярами в Крупці, Перенятині, інших селах; нашим надбанням ставали зброя, військове майно. Фашисти відповідали відплатними нещадними акціями.

На жаль, знайшлися люди, які згодилися допомагали окупантам у пошуку причетних до руху Опору. Одного разу почалося прочісування і в Опарипсах.

Я з друзями кинувся втікати. Але німці помітили нас і стали наздоганяти легковою автомашиною, через мерзлу ріллю. Ми – врозтіч. Переслідувачі зосередилися на мені, можливо, тому, що тримав у руці наган, мав при боці кілька гранат. Почалася стрілянина.

Я впав. Машина спинилася, віддаль до мене ще була значна. Німці, думаючи, що вбили мене, вийшли і попрямували в мій бік. Я кілька разів вистрілив і знову зірвався з місця.

Помітив, що на перехоплення йде вантажівка з польськими поліцаями. Мусив міняти напрямок втечі. Видно, така вже судилася доля: незважаючи на шквал куль, жодна мене не зачепила. Почалися кущі, стрибнув до річки і, прикриваючись її берегом від обстрілу, дістався до Морозівського лісу.

А одному з товаришів, Андрію Беднарському, не поталанило: куля наздогнала його, фашисти схопили втікача і замордували.

…Невдовзі пережив ще одну трагедію: під час боїв червоноармійців із гітлерівцями в районі Опарипсів загорілися будинки, в тому числі й той, у підвалі якого переховувалися мирні жителі. Більше десяти чоловік отруїлися чадним газом, загинули у вогні. Тоді ж не стало моєї сестри Насті Францішкевич.

1 квітня 1944 року під час наради активу УПА нашу криївку оточили чекісти. Вирватися з оточення вдалося не всім. Мені пощастило, але ненадовго – незабаром в іншій криївці ще з одним упівцем були застукані зненацька. Безвихідна ситуація підказала: потрібно здаватися.

Я почав виходити перший – і відразу ж мені вистрілили в спину, – видно, неабияк боялися українських партизанів сталінські «визволителі». Куля прошила легеню, довго стікав кров’ю. Лише години через дві підібрали на сани і доставили в Сестрятин, куди звозили всіх заарештованих.

Фронт із німцями стояв за кілька кілометрів, під Бродами, але сили для боротьби були кинуті не туди… Медичної допомоги я так і не отримав, однак молодий організм робив своє – невдовзі рана почала затягуватися.

Військовий трибунал засудив мене до 10 років позбавлення волі і 3 років позбавлення прав. У перших числах грудня був уже в бухті Находка на Далекому Сході. Лише в Магадані лікарі звернули увагу на мене, та й то не в зв’язку з пораненням, а в зв’язку з виснаженням – важив 45 (!) кілограмів. Мучила дизентерія, потім почалася цинга. І якщо залишився на цьому світі, то лише завдяки справжньому гуманізмові лікаря Антона Гецова, єврея, із тих політв’язнів, які свого часу йшли по справах троцькістів.

Звільнили мене з табору 31 грудня 1952 року. Реабілітований у 1991 році.

(Ці спогади залишив МАЗУРКЕВИЧ Петро Васильович, який на схилі віку жив у м.Черкасах, вул. Рябоконя, 2/1, кв. 24).

ДИВ. на цю ж тему: Йосип Павлюк. Життя прожити – не поле перейти. 

rss